СВІТ ІСТОРІЇ : Музейна педагогіка

17.02.2015 року нашому односельцю

ветерану Другої світової війни Смішку Івану Федоровичу

День народження

Спогади ветерана

Смішко Іван Федорович (17.02.1920 р) – народився у селі Орлянка Василівського району Запорізької області. Тесляр. У 1939 році брав участь у комсомольській будові - споруджував одну зі шкіл міста Синельникове (вона і понині відкрита). З Синельникова і був призваний до лав червоної армії. На довгих вісім років. "Навіть речі з гуртожитку не дали забрати, - розповідає Іван Федорович, - так і відправили в вагонах на Західну Україну".

Незабаром перевели Івана Федоровича до Фінляндії (в розпалі була радянсько-фінська війна). Однак жодного пострілу на чужій землі тоді солдату Смішко зробити не довелось: військова частина, до якої він був приписаний, знаходилася в резерві, і з усіх поневірянь «зимової війни» нашому земляку довелося зіткнутися лише з життям в наметах та мерзлою картоплею на обід.

Так і пройшла для Івана Федоровича Фінська війна, відразу ж після якої відправили солдата на Далекий Схід - захищати у складі 198-го полку 106-го укріпленого району східні межі неосяжної Батьківщини. Втім, повоювати герою вдалося нескоро: радянсько-японська війна була оголошена через п'ять років - 8 серпня 1945 року.

Розповідаючи учням пошукового загону «Краєзнавці» Кушугумського НВК «Інтелект» про ті важкі часи Іван Федорович: - Особливо нам дошкуляли їх собаки і голуби, - згадує Іван Федорович. - Собак японці мінували. Підпустиш близько - кинеться: і тебе розірве, і сама загине. А якщо бачиш, що голуби над головою кружляють, знай – потрібно тікати. Вони у самураїв навчені були: політають над нашими укриттями , повернуться та й дзьобом покажуть на карті, куди мінометникам бити.

Самі японці себе теж не шкодували: властивий їм фанатизм і змусив радянське командування дати негуманний наказ «не шкодувати нікого». Часом навіть жінки міновані траплялися, розповідає ветеран. Щоб уберегти себе, доводилося не жаліти і їх. Із зброєю доводилося не розлучалися ні на мить. Японці напасти могли в будь-яку хвилину. Я одного разу на двох наскочив. З одним відразу розправився, іншого ж довелося оглушити ударом по потилиці і застрелити. Я тоді міцний був - 96 кілограмів (хоча зріст у Івана Федоровича нижче середнього). Наша група називалася двадцатьп’ятка: через 25 метрів відділення за нами йшло. Набрели якось на укріплені позиції японців. Звідти чоловік вибігає і кричить: "Що, рус, заблукав? Іди сюди ". "Це ж самурай!" - Кричу. Та пізно було: звідти почали обстріл! Ми біля самого пагорба виявилися, в укритті. Тому і врятувалися. А відділення, що за нами йшло, все японці викосили. Не раз довелося мстити за бойових товаришів: на моєму особистому рахунку, не менше 17-ти самураїв. Когось застрелив, багатьох здолав у ближньому бою. Бувало, і сплячих різав. Такий був час.

Спогади записала учениця 10-го класу Коса Вероніка

Скільки б не спливало часу, ми пам’ятаємо та схиляємо голови перед Вашою мужністю, яка допомогла Вам вистояти і вибороти Славетну Перемогу.

Пошуковий загін «Краєзнавці»

ОПИС ДОСВІДУ РОБОТИ

ДОДАТКИ